Щось є лакейського у психіці кожного українця
Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Разом з тим різкі зміни економічного, суспільно-політичного, духовного життя корінної нації приводять до перегляду цінностей. Загальнолюдські цінності залишаються, а політичні, економічні, соціальні та ін. зазнають певних, а часто і значних змін. Нові умови життя диктують необхідність нових цінностей. Старі цінності, що передаються традиційно, часто гальмують процес розвитку суспільства, нації.
Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням етнічної своєрідної психіки українців. Помилка, яка привела до певної бездуховності і розвитку національного нігілізму у значної частини молоді, полягала саме в тім, що попередня виховна система нехтувала національними рисами українського народу. Недооцінка самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об'єднуючого центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили національного виховання.
Нам потрібно «звільнитися від змови істориків» як чужоземних, так і своїх, які неправильно, спотворено подавали історію землі нашої, мови нашої, культури нашої і нашого українського характеру. З такого «подання», з таких необ'єктивних оцінок велика нам кривда: "… моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його «літеру» тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові".
Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т.Шевченко, своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі, пізнаємо своє внутрішнє «Я», глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб позбутися невільничих комплексів – відчуття неповновартості, лакейства й ущербності. Знання свого національного характеру – це пізнання світлого і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись з ним.
Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи погано розвинений.
В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно активності назовні), аж запанували над нами чужинці.
Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору, супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму.
Саме під впливом історико-культурних та геополітичних умов у характері українців сформувались і такі негативні риси як пасивність, втеча від дійсності в умовах невдачі.
Певна двоїстість українського характеру є, в тому числі, і наслідком ряду історичних подій – від печенігів до насильницької колективізації, наслідком якої стало винищення сміливих та завзятих, а залишилися жити податливі, слухняні, покірливі з комплексом меншовартості і кривди.
Генрієтта Беух
Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням етнічної своєрідної психіки українців. Помилка, яка привела до певної бездуховності і розвитку національного нігілізму у значної частини молоді, полягала саме в тім, що попередня виховна система нехтувала національними рисами українського народу. Недооцінка самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об'єднуючого центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили національного виховання.
Нам потрібно «звільнитися від змови істориків» як чужоземних, так і своїх, які неправильно, спотворено подавали історію землі нашої, мови нашої, культури нашої і нашого українського характеру. З такого «подання», з таких необ'єктивних оцінок велика нам кривда: "… моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його «літеру» тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові".
Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т.Шевченко, своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі, пізнаємо своє внутрішнє «Я», глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб позбутися невільничих комплексів – відчуття неповновартості, лакейства й ущербності. Знання свого національного характеру – це пізнання світлого і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись з ним.
Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи погано розвинений.
В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно активності назовні), аж запанували над нами чужинці.
Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору, супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму.
Саме під впливом історико-культурних та геополітичних умов у характері українців сформувались і такі негативні риси як пасивність, втеча від дійсності в умовах невдачі.
Певна двоїстість українського характеру є, в тому числі, і наслідком ряду історичних подій – від печенігів до насильницької колективізації, наслідком якої стало винищення сміливих та завзятих, а залишилися жити податливі, слухняні, покірливі з комплексом меншовартості і кривди.
Генрієтта Беух
0 коментарів